###Мирослав Ступар: Сьомін вводив арбітрів в оману, ще коли про термін симуляція не знали ###
«Щоб стати класним арбітром, треба пограти на серйозному рівні і спробувати себе в ролі тренера команди майстрів. Лише людина, яка пізнала футбол в усіх його іпостасях, здатна розуміти всі тонкощі ігрового процесу» - ці слова належать, мабуть, найкращому в українській історії рефері, нинішньому гостю UA-Футболу Мирославові Ступару. Мирослав Іванович, звісно, не був видатним гравцем чи тренером, але сам факт запрошення до лав команди київського «Динамо» - красномовний. Зрештою, про той період кар'єри пан Ступар детальтно розповів у попередній частині нашої розмови – «Завершивши кар'єру, не міг відвідувати стадіон впродовж трьох місяців». Нинішня бесіда стосується суддівства – його особливостей в радянські часи з усіма політичними й бюрократичними складовими. Звісно, не обійшли ми й теми матчу, який зробив арбітра Ступара знаменитим.
- Судити матчі чемпіонату Івано-Франківської області я розпочав у 1971 році і вийшло це випадково, - починає розмову Мирослав Іванович. – Навесні мене зустрів голова обласної Федерації футболу Віталій Токарєв, який у той час, коли ще виступав я і коли у 1969-му ми стали чемпіонами України, був начальником команди «Спартак». Віталій Аристархович поцікавився моїми справами. Розповів йому, що працюю викладачем, а тренувати команди обласного чемпіонату бажання не маю. Тоді Токарєв запропонував спробувати себе в суддівстві.
Зазначу, що до того свистка до рота не брав ніколи, проте полюбляв спостерігати за діями арбітрів, як воротар. Аналізував їх роботу, бо у воротаря є більше часу, ніж у польових гравців. Тож коли за рекомендацією Віталія Аристарховича мені дали маленьку, не таку об'ємну як сьогодні, книжечку з правилами гри, спершу нічого нового там не знайшов. Думав, ніби все знаю, особливих секретів немає. Але коли почав вивчати предмет досконало, з'явилися питання. То за умови, що на теоретичні знання мене ніхто не перевіряв. Матчі за участю юнаків довірили судити відразу, як колишньому футболістові.
Попервах робота давалася легко. Але одного разу постав перед дилемою: порушення зафіксував, а не знаю – штрафний чи вільний удар призначати, піднімати руку чи ні? Футболісти самі підказали, розігравши штрафний. Тоді зрозумів, що правила треба знати досконаліше. Це спонукало мене до більш серйозної теоретичної підготовки. Часу на навчання було обмаль, бо закінчувався сезон, а мені після того, як відсудив декілька ігор юнаків, вже доручили дорослі команди. Скарг від тренерів немає, значить все нормально.
Та минув рік і на початку 1972-го мене рекомендують на збори суддів у Мукачеве. Зрозуміло, що молодий арбітр, який потрапляє на такі збори, повинен себе чимось проявити. Керівником у нас був досвідчений у минулому арбітр Ференц Куруц з Ужгорода. Але особливої відповідальності збору додала звістка про те, що прибути на нього мав голова суддівського комітету УССР Олександр Цаповецький. Мене представили як молодого рефері. Цаповецький сказав, що пам'ятає футболіста з таким прізвищем. Річ у тім, що тоді перехід колишніх гравців у судді був рідкістю. «Подивимося на тебе зранку, - каже Олександр Матвійович. - Буде двосторонка «сім на сім», а ти суди». Це як міні-футбол, який у нас не культивувався і ми не знали, що такий існує. Якось судив, рухався, та особливого задоволення не отримував, бо особливо себе на одній половині поля не проявиш. Тим не менш, зауважень мені не робили, а головним було те, що Цаповецький мене просто побачив.
- То був старт вашої професійної кар'єри?
- Можна й так сказати, бо у 1972-му я відсудив п'ять ігор першості Колективів фізичної культури і тричі був асистентом арбітра в другій лізі, тобто, вже мав право отримати звання судді республіканської категорії. У той час для більшості арбітрів це було мрією.
- Але ви цю мрію проміняли на тренерську діяльність...-
- Наш «Спартак» отримав право виступати в першій лізі союзного чемпіонату, то була ейфорія. Тож коли наставник команди Віктор Лукашенко, з яким я підтримував зв'язки, запропонував працювати другим тренером, відразу погодився. Річ у тім, що тоді я ще не прикипів до суддівства, бо не було серйозних матчів. Суддівство суддівством, а тренер у першій лізі – рівень досить серйозний. Трохи згодом, коли у грудні приїхав до Києва на нараду, як представник «Спартака» і зустрів Цаповецького, той запитав, що я тут роблю. Пояснив, що сталося так, що я вже тренер команди. «Ми ж на тебе розраховували» - дорікнув Олександр Матвійович. Відповів, що гарантій у тренерській роботі ніхто не дає і може я ще повернуся.
- Наче у воду дивилися...-
- Ще до закінчення сезону-1973 «попросили» Лукашенка, а за ним пішов і я. У кінці жовтня в Києві проводили збори молодих арбітрів – збирали хлопців, які раніше грали у футбол. З тієї компанії виділялися закарпатець Фахер, Діма Мізерний, який грав за «Шахтар» і трохи згодом молодим помер. З ними роззнайомилися на зборах, а Вихрова, Балакіна, Качера офіційно знав ще до того. Пройшовши збори, зрозумів, що цією справою треба займатися серйозно, але для цього є певні неписані правила – ти повинен певну кількість років відсудити колективи фізкультури, другу лігу. Сподівався, що у мене ще є час, бо мені було лише 32 роки. Тоді це було не критично, оскільки люди закінчували гравецьку кар'єру в 30, а судити могли до 50-ти – лишень фізична форма дозволяла б.
Мені дуже пощастило, що в цей час Бог послав нам до Івано-Франківська на один з матчів першої ліги главу Всесоюзної колегії арбітрів Валентина Ліпатова. Як правило, після кожного поєдинку тоді відбувався перегляд суддівства. Місцеві спеціалісти мали аналізувати роботу рефері зустрічі. Звісно, то було трохи комічно, бо як місцевій колегії суддів проводити розбір роботи одного з найкращих арбітрів Союзу? Та вистачало моментів, які нас просто цікавили.
Хтось з моїх колег запитав: «Як можна прорватися на всесоюзну арену?» До цього ж із Франківська туди не виходив ніхто. Був Київ і прорватися можна тільки з доброї волі столиці. Ліпатову сказали, мовляв, у нас є арбітр, який нещодавно закінчив виступи на футбольному полі, був тренером, а тепер хоче судити. Він поцікавився, хто це, а коли мене представили, відповів: «Пришлите мне в Москву свою спортивную характеристику». Я надрукував на машинці характеристику і відіслав, хоча особливих надій не плекав. Але на мій подив перед Новим роком як подарунок від Діда Мороза приходить телеграма в обласний спортивний комітет, де вказано, що мене викликають на збори в Сочі. Це була маленька сенсація.
- То був інший рівень?
- Звичайно. На тих зборах мене поселили в одну кімнату з Ярославом Баликіним, досвідченим арбітром з Дніпропетровська, який судив вищу лігу. Ми роззнайомилися. Кажу: «Взяв про всяк випадок дві пляшечки «З перцем», шоколад, львівські цукерки «Світоч», тобто, наше традиційне». «Це все потім, - чую у відповідь. – А зараз будемо вчити правила». Зізнаюся, почувши такі слова від арбітра вищої ліги, здивувався. На республіканських зборах життя було достатньо вільне, в Мукачевому судді могли зранку бігати навколо ріки і біля стадіону, а коли поверталися з зарядки, дозволяли собі, що утамувати спрагу, випити глінтвейну, натурального сухого закарпатського вина вартістю 20-30 копійок. З такої норми стартував день. Тут Баликін відразу дав зрозуміти, що розслабитися зможемо лише в заключний день, коли здамо всі тести.
На тих зборах у 1975 році в Сочі було зовсім інше ставлення до арбітрів, була відповідальність. Керівником таких зборів завжди був Сергій Алімов, авторитетний спеціаліст, арбітр міжнародної категорії, надзвичайно доброзичлива людина. Коли він бачив що суддя підіймається на ліфті на свій поверх до готельного номера, то неодмінно казав: «Завтра можеш брати білети додому». З гумором це було чи ні, але на ліфті ніхто не катався. Тобто, фізична підготовка мала проявлятися і в побуті. Теоретичні заняття, практичні ігри і особливо фізична підготовка певним чином від сьогодення відрізнялися. Фізична підготовка вранці була особливо насиченою. Спершу ми бігали крос по сочинській набережній від цирку до морського вокзалу, туди й назад. Дистанція складала понад три кілометри. Потім були вправи для загального розвитку.
Далі, якщо не було матчів, судді грали у футбол, адже більшість арбітрів, починаючи з 1973 року, в минулому були футболістами. Скажімо, зі мною починали судити Валерій Бутенко, Рамуальдас Юшка, Іван Тимошенко, Олександр Мушковець, Кирило Доронін. Усі вони до того грали у вищій лізі чемпіонату СССР. Нині щось схоже уявити важко. З одного боку, суддівство не потрібне самим колишнім футболістам з їхніми заробітками. З іншого – після 30-ти років за нинішньої системи пробитися до суддівських вершин вже складно. В союзні часи знаними, справді сильними арбітрами стали українці Петро Кобичик з Чернівців, Олександр Дегтярьов з Одеси, донеччани Володимир П'яних, Віктор Зв'ягінцев, Володимир Куцев. Усі вони – теж футболісти вищої ліги, кожен дуже швидко, без розкачки крокував по суддівській ієрархії. Нині ж кажуть, що починати судити треба в 20 років, а в 24 судити другу лігу. Виходить, що людина не попробувала, що таке футбол, не відчуває смаку, не відчуває самої гри, напруги, яку ніколи не били і не порушували проти неї правил, може штучно навчитися судити футбольний матч? Це абсурд.
Суджу по собі. В 1971-му я відсудив «область». У 1972-му працював на матчах колективів фізичної культури та асистентом в другій лізі. В 1974-му відсудив п'ять ігор другої ліги. В 1975-му відразу після перших зборів в Сочі мені довірили матчі першої ліги, а в 1976-му я вже судив вищу лігу. Тобто, мені потрібен був рік на обкатку в певному дивізіоні. Так швидко подолати усі щаблі могли пройти не всі, але я пройшов. Напевне, завдяки тому, що не тільки грав в футбол і розумів його, а й був тренером. Я розумів, що це таке, коли сидиш на лаві, а арбітр допускає помилку не на користь твоєї команди, відчув, наскільки це боляче і як після гри болить серце. Відразу усвідомив, що принциповість і неупередженість повинна бути первинною у психологічній підготовці арбітра.
